Карта інвестиційної привабливості
Ми в соцiальних мережах
Погода в місті
Краєзнавство

О. О. Пилипчук

м. Київ

 З. С. Савчук

 м. Вінниця

 

В.Д. ОТАМАНОВСЬКИЙ ПРО ІСТОРІЮ СТАНОВЛЕННЯ МІСЬКОГО ЛАДУ В УКРАЇНІ У ХІV–ХVІІІ СТ.  І ПРО РОЛЬ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА 

 

   У статті зазначається, що дослідження В.Д. Отамановського підтвердили не тільки існування високорозвинутого міського ладу Давньої Русі, що склався в ХІ–ХІІІ століттях на основі давньоруського права, але і доводять, що українське феодальне місто, яке генетично зв’язане з давньоруським феодальним містом, пройшло свій самостійний шлях історичного розвитку, в основі якого лежали економічні фактори і місцеві українські традиції громадського устрою.

Ключові слова: міський лад, давньоруське право, магдебурзьке право, давнє місто,           

В.Д. Отамановський

 

Валентин Дмитрович Отамановський (псевдонім Золотополець) народився 14 (27) лютого 1893 р. в с. Яблунівка Смілянської волості Черкаського повіту Київської губернії (сьогодні це Смілянський район Черкаської області). Помер 10 березня 1964 р. Він – український історик, бібліограф, краєзнавець, громадський і політичний діяч. Засновник «Братства самостійників», депутат Української Центральної Ради, учасник бою під Крутами, засновник Вінницького Кабінету виучування Поділля. Автор першого в Україні історико-правового монографічного дослідження міста (зокрема м. Вінниці). Жертва сталінського терору.  

На основі вивчення величезного документального матеріалу В.Д. Отамановський стверджує, що міста Південного Правобережжя в ХІV–ХVІІ століттях розвивалися з сільських поселень і в господарсько-юридичному відношенні залишалися земельними громадами. Оскільки в умовах феодалізму заняття землеробством завжди призводило до закріпачення міщан, то не привілеї на Магдебурзьке право визначали правовий статус міста і форми міського устрою, а рівень ремісничо-торговельного розвитку міста і міра його відокремлення  від землеробства – стверджував у своїй кандидатській дисертації В.Д. Отамановський [1]. Це положення вчений підкріпив у своїй докторській дисертації величезним документальним матеріалом про міста всієї Правобережної України за період з середини ХVІІ до кінця ХVІІІ століть [2].

Результати досліджень В.Д. Отамановського співпали з висновками як радянських, так і сучасних йому польських істориків. Так, академік Б.Д. Греков, виходячи з розробленого радянською історіографією положення про феодальне місто як населений пункт з переважним ремісничим і торговельним населенням, що виникало у зв’язку із зростанням внутрішнього  ринку і поглибленням суспільного розподілу праці, довів, що у ХV–ХVІІ ст. нові  міські поселення утворилися в басейні р. Мсти з селянських поселень. Зв’язок цих поселень з сільським господарством повільно слабшав і нарешті зник зовсім [3].

Професор С.В. Бахрушин також дійшов висновку, що в Росії ХVІ ст. міські поселення виникали біля фортець тільки в окремих випадках. Переважно поселення міського типу розвивалися з сільських поселень в результаті поглиблення суспільного розподілу праці [4].

Польський дослідник професор К. Тименецький показав, що мазовецькі міста виникали в ХVІ ст. на основі господарського розвитку поселень неміського типу, урядові ж заходи були лише юридичним оформленням того чи іншого поселення як міста. Висновки                К. Тиминецького були відтак підтверджені в дослідженні О. Ланге, присвяченому містам Великопольщі ХІІІ–ХV ст., які самоуправлялися на основі німецького права. Дослідник встановив, що на місці заснування таких міст майже завжди можна виявити поселення неміського типу – звичайне село.

В.Д. Отамановський погоджується з попередніми дослідниками і стверджує, що правовою  основою міського ладу феодальної Русі були кодекси давньоруського права, які складалися із збірників норм звичаєвого права, законів і судових рішень як у Києві, так і столицях великих князівств феодально роздрібненої Русі. Ось чому правовою основою міського ладу Правобережної України ХІV–ХVІІ ст., стверджує В.Д. Отамановський, було українське право, що розвивалося з давньоруського права. Прагнучи ідеологічно поневолити український народ, польські королі, які були одночасно і князями Великого Литовського князівства, вже з ХV ст. вперто здійснювали політику знищення самобутнього українського міського ладу. З цією метою вони замінювали український міський лад, що розвивався на основі давньоруського права, на польський, основою якого було магдебурзьке право. Наприклад, привілея короля і великого князя Литовського Олександра жителям м. Луцька від 1491 р. свідчила: «… Ми замінюємо руське або волинське право і всяке інше право, яким вони раніше керувалися, на німецьке право і власне Магдебурзьке право…» [5, с. 128]. Такі ж приклади В.Д. Отамановський наводить і стосовно міст Острога, Корсуня, Канева. Однак знайомство з архівами переконало його, що такі міста як Кам’янець-Подільський, Вінниця, Житомир вперто супротивилися польсько-шляхетській політиці, спрямованій на знищення самобутнього українського міського ладу з властивим йому автономним устроєм і судом на основі свого власного права.

В.Д. Отамановський зазначає, що м. Кам’янець-Подільський отримало привілею на магдебурзьке право в 1374 р., але на підставі наступних привілеїв там було допущено в ХV ст. існування трьох самоуправних громад («юрисдикцій»), кожна зі своїм незалежним судом і управлінням: українська – з окремим війтом, самоуправлівням і судом, який застосовував своє українське право; польська – із самоуправлінням і судом на магдебурзькому праві і вірменська – із самоуправлінням і судом на вірменському праві. Це показує, що запровадження у місті Магдебурзького права, мабуть з ініціативи кам’янецьких міщан-поляків, зустріло впертий опір більшості міського населення, тобто українців і вірмен. Не бажаючи запроваджувати зовсім чужі для них форми устрою і норми права, українці і вірмени продовжували користуватися своїми власними формами самоуправління і нормами права, а в кінці ХV ст. домоглися юридичного оформлення фактично існуючого становища.

Через те, що міста Правобережної і Лівобережної України брали активну участь у народновизвольній війні 1648 р. проти шляхетської Польщі, то після захоплення кожного українського міста, що мало привілею на самоуправління, польський уряд у вигляді політичної репресії відразу ж позбавляв його автономії і підпорядковував польсько-шляхетній адміністрації. Саме тому однією з умов Зборівського договору була амністія для київських, чернігівських, вінницьких і інших міщан, активних в зобов’язанні польського уряду підтвердити всім цим містам їхні попередні права і вольності.. Для виконання цього зобов’язання польський король Ян Казимир своєю привілеєю від 31 серпня 1650 р. підтвердив Вінниці її привілеї і вольності, разом із суворим попередженням вінницьких міщан, щоб вони в майбутньому ніколи не приєднувалися до повстань і українських бунтів під загрозою позбавлення їх цієї привілеї. Однак, в результаті жорстоких політичних репресій, спрямованих після Андрусівського перемир’я 1667 р. проти тієї частини українського народу, яка залишилася під польсько-шляхетським ігом, на основі сеймової конституції 1670 р. кам’янецька українська спільнота була позбавлена права на самоврядування і включена до кам’янецької польської спільноти.

В.Д. Отамановський вказує, що українська міська спільнота не тільки підпорядковувалася цій постанові, але після переходу в 1672 р. Кам’янець-Подільська під владу Турції і масової втечі міщан-поляків, ця спільнота фактично стала керувати містом. Навіть після повернення в 1699 р. м. Кам’янця-Подільського під владу Польщі, міщани-українці противилися польській владі, яка прагнула підпорядкувати їх польській міщанській спільноті, посилаючись на сеймову постанову ще далекого 1670 року. Однак, тільки в 1703 р. польсько-шляхетним властям вдалося (і то лише формально) здійснити постанову сейму про позбавлення автономії української міщанської спільноти.

В.Д.Отамановський робить висновок, що «завдяки впертому супротиву українського населення, український самобутній міський лад проіснував в Кам’янці-Подільському з ХІV аж до початку ХVІІІ ст., а при запровадженні в українських містах магдебурзького права королівські привілеї одночасно відміняють діючі там звичаї і норми російського і польського права, то все викладене доводить, що задовго до введення в українських містах магдебурзького права, доповненнями і корективами до яких служили до Люблінської унії норми Литовського статуту, а після унії до литовських норм приєдналися норми загально-державного польського права» [Там само, С. 129].

В.Д. Отамановський стверджує, що генетично корені українського самобутнього міського ладу на Південному Правобережжі йдуть у глибину долитовського періоду, причому в ХV і на початку ХVІ століть міський лад непривілейованих міст, що виникли на місці попередніх сільських громад, надзвичайно нагадує облаштування сільських громад Побужжя в ХІІІ–ХІV століттях. Достатньо, наприклад, співставити військово-адміністративні функції вибірного голови сільської громади – атамана – з функціями вибірного голови  непривілейованої міської громади – війта, – і тут же з’ясовується, що, не дивлячись на зміну назви, це генетично тотожні вибірні посади. З цього приводу,               В.Д. Отамановський зазначає: «Якщо враховувати наявність на Правобережній Україні в ХІV–ХVІІІ ст. значної кількості міст, що існували з Х–ХІІІ ст. (Київ, Овруч, Коростень, Васильків, Бар, Броди, Бужськ, Дорогобуж, Дубно, Зяслав, Луцьк, Перемишль, Прилуки, Трипілля, Чорторийськ, Богуслав, Збараж, Канів, Корсунь, Кременець, Меджибож, Полонне, Торчин, Ушиця, Чорнобиль, Житомир і ін.), то ми вправі зробити висновок, що задовго до запровадження у містах Правобережної України магдебурзького права, тут існував самобутній міський лад, заснований на традиціях і нормах як давньоруського, так і українського звичаєвого права. У зв’язку з цим цікаво також відзначити, що до давньо-руських міст відносились Луцьк і Канів, в яких «руське право і звичаї» були замінені Магдебурзьким право: в Луцьку – в 1491 р., а в Каневі – лише в 1661 році» [Там само, с. 131].

Як історик права, В.Д. Отамановський не міг пройти повз таку невід’ємну частину самобутнього українського міського ладу як незалежний громадський (копний) суд. Ним користувалися сільські і непривілейовані міські громади України. Він був давнім інститутом звичаєвого права, офіційно визнаний Литовським статутом в усіх трьох його редакціях, а витоки копного суду знаходяться в глибині Х–ХІІ століть. Копним правом користувалися містечка і села, в них існували основні принципи копного кримінально-процесуального права. В.Д. Отамановський наводить приклади того, що на Україні до рецепції Магдебурзького права існував самобутній міський лад, оснований на традиціях і нормах як давньоруського, так і українського звичаєвого права. У північно-західній частині Правобережної України цей лад проіснував майже до кінця ХVІ ст., а в південно-східній частині сліди його були виявлені навіть у другій    половині ХІХ століття.

Чітким проявом цього давньоруського міського ладу протягом чотирьох століть була українська міщанська громада в Кам’янці-Подільському, яка зберігала свій самобутній устрій і суд з правом меча «на підставі руських прав» з ХV до початку ХVІІІ ст. Не дивлячись на прагнення шляхетської Польщі знищити давній міський лад і цим самим розірвати давні зв’язки українського і інших народів, пережитки цього ладу в містах Правобережної України залишалися аж до ХVІІІ століття.

Висновок В.Д. Отамановського про існування в ХІV–ХVІІ ст. самобутнього українського міського ладу співпав з висновками польського історика слов’янського законодавства В.А. Мацейовського і російського академіка М.М. Тихомирова. На думку   В.А. Мацейовського, міська громада навіть у привілейованих містах Речі Посполитої була «магдебурзькою тільки за назвою», а по суті залишалася самобутньою, слов’янською. М.М.Тихомиров також вказує, що «пресловуте магдебурзьке право розвивалося в Литовському великому князівстві не на пустому місці, а на грунті підготовленому більш ранішими поколіннями» [6, с. 26]. В.Д. Отамановський зазначає, що наведені дані доводять повну безпідставність тверджень німецьких вчених, що ніби-то до рецепції Магдебурзького права в країнах Східної Європи не було міст у правовому змісті, тому що не існувало правової основи міського ладу. Мало цього, В.Д. Отамановський стверджує,  що результати наукових досліджень історії українського феодального міста ХІV–ХVІІІ століть показують, що власне ремісники створювали на Україні в період феодалізму міста, міську культуру, міське право і міський побут.

В.Д. Отамановський також різко виступає проти тверджень М.Ф. Владимирського-Буданова, який вважав, що цехові ремісничі об’єднання виникали в період феодалізму в містах і містечках України незалежно від надання їм самоуправління на основі магдебурзького права, тобто в силу суто економічних причин. Саме тому цехи на Україні існували в період феодалізму не тільки в невеличкій кількості привілейованих міст і містечок з самоуправлінням на основі магдебурзького права, але і в більшості міст і містечок, які ніколи не отримували таких привілеїв. В.Д. Отамановський наводить приклад, що в рабовласницькому м. Чорнобилі, мешканці якого ніколи не користувалися самоуправлінням на основі магдебурзького права,  і майже до 1793 р. залишалися кріпосними володарів міста, міські ремісники були об’єднані в останній чверті ХУІІІ ст. в один спільний «чорнобильський цех» [7, c. 128]. Володар міста пан Сапега грамотою від 30 червня 1742 р. підтвердив давні права і привілеї чорнобильських цехових ремісників.

В роботі В.Д. Отамановського утверджується думка, що в українському феодальному місті, як і в західноєвропейському, ремісничі об’єднання сильно впливали на весь лад міського громадського життя і побуту. Вчений засвідчує, що ремісничі об’єднання були тоді дуже значною силою при обранні посадових осіб до міських закладів і судів, які, в свою чергу, опиралися на ці об’єднання у своїй щоденній діяльності. Оскільки ж ремісничі об’єднання створювали в українському феодальному місті братства із шпиталями і школами, матеріально підтримували ці заклади, ремісники були тоді творцями і носями міської культури (шпиталь – міська лікарня для перестарілих і невиліковно хворих). Архівні дані дозволили вченому встановити, що до рук ремісників, об’єднаних в цехи, була передана також і судова влада в українських містах. Це отримало відображення, наприклад, в королівській привілеї, даній Ковелю 28 листопада 1611 року. Що судова влада в періоді, який вивчається, дійсно належала в українських містах об’єднаним в цехи ремісникам, які усвідомлювали себе носіями цієї влади, доводить ритуал виконання смертельних вироків в м.Дубно. Коли 21 квітня 1719 р. здійснювався вирок Дубенського міського суду, згідно якого селянин Опанас Говина за вбивство вагітної жінки, був засуджений на смерту кару через відсікання голови мечем, то перед «судовим домом»  в бойовому строю і із зброєю в руках вишикувалися численні ремісничі цехи. В.Д. Отамановський віднайшов ще ряд цікавих фактів, які абсолютно відкидають невірні твердження М.В. Владимирського-Буданова про безсилля цехів і про незначну їхню роль в розвиткові українського  муніципального права. Зовсім невірним є також твердження цього ж автора, що цехи на Україні та Польщі – «явище абсолютно німецьке» і ніби-то «ні в облаштуванні цехів, ні в діяльності їхній не слід бачити залишки старої слов’янської спільноти».

Досліджував В.Д. Отамановський  також і копне право. Вивчення ним залишків самобутнього міського устрою в прибережних українських містах у зв’язку із зафіксовними в Литовському статуті основними принципами давнього копного права (розділ Х, арт.14; розділ ХІ, арт.26; розділ ХІІ, арт.2), дозволило зробити висновок, що основною рисою копного права була участь в судових і дуже важливих адміністративних функціях усіх членів міської громади. У свою чергу М.Ф. Владимирський-Буданов стверджує, що «на противагу українському самобутньому міському устрою, пронизаному демократизмом, магдебурзьке право передавало адміністративні і судові функції закладам, члени яких обиралися на все життя або шляхом кооптації, які випадали з під контролю міської громади, тобто без участі громади, що практично завжди призводило в містах Речі Посполитої до олігархії» [8, с. 167]. І якщо в кінці ХVІІ– першій половині ХVІІІ ст. міські уряди навіть в тих правобережних містах, де діяло магдебурзьке право, виносили найважливіші справи на обговорення усієї громади, і в першу чергу на обговорення цехових ремісничих організацій, то, це – вплив традицій давньоруського, а не магдебурзького права.

 Це дало підставу В.Д. Отамановському стверджувати: «На Україні до запровадження магдебурзького права існував самостійний міський устрій, оснований на традиціях і нормах як давньоруського, так і українського звичаєвого права. Тому міська громада ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст., що розвинулася з давньоруської міської спільноти, повинна була генетично, в силу наступництва, зберегти разом з давньоруським міським ладом і традиції давньоруських ремісничих об’єднань» [9, с. 131]. І далі Валентин Дмитрович наводить приклади, які переконливо свідчать про наступництво зв’язку ремісничих цехів феодальних міст правобережжя України з ремісничими об’єднаннями навподобі  раніше існуючих тут давньоруських міст. Сказане стосується військово-оборонної організації міст України в ХІV – ХVІІ століттях [Там само, с.132].

В.Д. Отамановський цитує Ф. Енгельса, який на прикладі франкських селян показує, як в період феодалізації економічного ладу Західної Європи обезземелені селяни, перетворені феодальними синьорами в арендаторів земельних ділянок, які раніше належали їм, поступово втрачали особисту свободу і перетворювалися на кріпосних. Вчений також зазначає, що точно так само в умовах феодалізації економічного устрою України в ХІV–ХVІІІ ст. і обезземелювання  міщан-землеробів правовий статус і устрій українського феодального міста перебував у безпосередній залежності від обсягу земельних прав міщан. При цьому обсяг компетенції міського самоуправління завжди залежав від рівня економічного розвитку даного міста, тобто від ступеню відокремлення його від землеробства.

Надзвичайно важливим є висновок В.Д. Отамановського, що «в період феодалізму на Правобережній Україні непривілейовані землеробські і напівземлеробські міста і містечка з кріпосним і напівкріпосним населенням, а також землеробські передмістя багатьох привілейованих міст були позбавлені права на самоуправління і на міський суд, а їх устрій, по суті, нічим не відрізнявся від сільського» [Там само, с. 133]. Зрозуміло, що в таких умовах призначений володарем міста міський уряд був не чим іншим, як поміщицьким апаратом для зовнішньоекономічного примусу селян або напівкріпосних мешканців міста. Як зазначає     В.Д. Отамановський, разом з цим відрив від землеробства значної частини міського населення створював в період феодалізму економічні передумови для набуття певного міського самоуправління. У зв’язку з розвитком ремесла і торгівлі, форма міського устрою, разом з функціями зовнішньо-економічного примусу, що служила інтересам феодалів, поступово замінювалася новою, більш прогресивною формою. Виходить так, що не привілеї на магдебурзьке право визначали в кінцевому рахунку правовий статус українських феодальних міст і форму міського устрою, а їх економічний розвиток [Там само, с.133].

З’ясувавши механізм розвитку міського устрою на Правобережній Україні в ХІV-ХVІІІ століттях і з’ясувавши роль в цьому процесі магдебурзького права, В.Д. Отамановський вирішив з’ясувати причини упадку українських феодальних міст в другій половині ХУІІІ століття. Як з’ясувалося, відбулося закріпачення привілейованих міст і втрата ними автономії в результаті їх деградації десь до другої половини ХУІІІ ст. до рівня землеробських громад. Не дивлячись на те, що на Правобережній Україні в ХІV–ХVІІ століттях кожна привілея на магдебурзьке право забирала міську територію із підпорядкування земському праву і підпорядковувала його міському магдебурзькому праву, однак це не врятувало міста від експропріації міських земель феодальними сеньйорами, а власників цих земель, міщан-землеробів – від закріпачення.

З цього приводу В.Д. Отамановський саркастично зауважує, «фетишизуючи міські привілеї і переоцінюючи роль Магдебурзького права, історики, що вивчали історію українських міст, В.Б. Антонович і М.Ф. Владимирський-Буданов, не розуміли того, що юридичні акти, які не відповідали новим громадським стосункам, перетворюються на звичайний папір» [Там само, с.  134]. У світлі викладеного стає очевидною і повна невідповідність тверджень німецького історика права А. Гальбана, який робив спробу довести, що лише благодійний вплив магдебурзького права врятував в ХІV–ХVІ століттях міста Литовського Великого Князівства від повного занепаду, а міське населення – від такого ж закріпачення, в якому виявилося селянське населення.

Завершуючи свої дослідження історії розвитку міського устрою на Правобережній Україні ХІV–ХVІІ століть (на прикладі міст Вінниці та Бару), В.Д. Отамановський дійшов висновку, що дані міста, подібно до західноєвропейських міст (за деяким винятком) розвивалися з сільських поселень і в період феодалізму завжди залишалися в значній мірі земельними громадами. Це мало суттєвий вплив на їхній міський устрій. Правове становище українських міст перебувало в прямій залежності від  обсягу земельних прав, що належали міським жителям, а зовсім не від того, користувалися вони привілеєю на магдебурзьке право, чи ні. Як характерний приклад, В.Д. Отамановський наводить українську міщанську громаду в Кам’янці-Подільському, що  зберігала протягом чотирьох сторіч (з ХІV по ХVІІІ ст.) свій самобутній міський устрій і суд з правом меча, що грунтувалися на давньоруському праві. В інших містах правобережної України (Смотрич, Вінниця, Бар, Фастів) подібна самобутність в силу конкретних умов розвитку була не так різко виражена, однак і в їхньому міському устрої абсолютно точно проявлявся вплив давньоруського права [Там само, С. 135].

Вчений наголошує, що для правової свідомості українського народу завжди були чужими норми середньовікового католицького Магдебурзького права. Ще задовго до рецепції цього права на Україні існував самобутній міський устрій, заснований на нормах і традиціях як давньоруського права, так і українського звичаєвого права. Польські королі вже у ХV ст. прагнули знищити український міський лад і замінити його на польський, основою якого було магдебурзьке право. Опираючись у боротьбі за свою національну незалежність на високу давньоруську культуру, український народ протягом сторіч вперто боровся за свій самобутній міський лад, невід’ємну частину якого складало право на міський громадський суд. Дані історичних досліджень В.Д. Отамановського повністю відкидали видумки німецької історії про те, що в Україні, як і в інших країнах Східної Європи, до рецепції магдебурзького міського права ніби-то не існувало ні міського ладу, ні міст в європейському розумінні.

Дослідження В.Д. Отамановського, навпаки, підтвердили не тільки існування високорозвинутого міського ладу Давньої Русі, що склався в ХІ–ХІІІ століттях на основі давньоруського права, але і доводять, що українське феодальне місто, яке генетично зв’язане з давньоруським феодальним містом, пройшло свій самостійний шлях історичного розвитку, в основі якого лежали економічні фактори і місцеві українські традиції громадського устрою.

 

                                                       ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

 

1.  Отамановский В.Д.  Винница как тип украинского города южного Правобережья ХVІІ в.: Эволюция правового положения и устройства на фоне соц.-экон. развития Браславщины XVII–XVІІІ вв. и процесса образования городского сословия: Автореферат дис… д-ра ист. наук. — Симферополь, 1949. – 22 с.

2. Отамановський В.Д.  Города Правобережной Украины под владычеством шляхетской Польши от середины XVII до конца XVIII в.: (Проблемы возникновения и развития украинского феодального города): Автореферат дис… д-ра ист. наук. – Саратов, 1955. – 28 с.

3.  Греков В.Д. Крестьяне на Руси с древнейших времен до ХVІІ века : В 2-х томах / В.Д. Греков. – Москва : Изд-во АН СССР, 1952. –  Кн.1. – 531 с.

4. Бахрушин С.В. Остяцкие и вогульские княжества в ХVІ–ХVІІ веках / С.В. Бахрушин.          – Ленинград: Изд-во Ин-та  народов Севера, 1935. – 91 с.

5. Отамановський В.Д. Развитие городского строя на Украине в XIV–XVIII вв. и Магдебургское право // Вопросы истории. – 1958. – № 3. – С. 122–135.

6. Тихомиров М.М. Древнерусские города. – Изд. 2-е / М.М. Тихомиров. – Москва                      : Госполитиздат, 1956. – 478 с.   

7. Отамановський В. Д. Развитие городского строя на Украине в XIV–XVIII вв. и Магдебургское право // Вопросы истории. – 1958. – № 3. – С. 122–135.

8. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права / М.Ф. Владимирский-Буданов. – Петроград; Киев: Тип. Кушнарева,  1915. – 699 с.

9. Отамановський В. Д. Развитие городского строя на Украине в XIV–XVIII вв. и Магдебургское право // Вопросы истории. – 1958. – № 3. – С. 122–135.

 

 <<<